Коли не треба двох. Коли треба — одного. Свого.

Є такі коти, що шукають пригод: дітей, собак, коробки, які гримлять об підлогу о третій ночі. Їм подавай шум, двіж і серіали з погонею.

А є інші.

Ті, хто шукає… саме вас. Не когось, не гурт, не колектив з 5-ти котів і двох хом’яків. А вас — одного.
З теплими руками.
З серцем, що не кричить — а слухає.

У нас нема суворих правил. У нас є історії.
І кожну з них ми уважно слухаємо:

Ось, наприклад, дзвонить бабуся. Каже:
«Ноги вже не ті. А серце — ще як!»
І хоче любити. Хоче муркотіння, а не новини по телевізору.
І хіба ми будемо переконувати її взяти одразу двох вагою по 6 кілограмів?
Та ні.

Ми знайдемо їй одну. Ту, яка буде лягати на коліна, заглядати в очі і класти лапу на руку під час фільму.
Мовляв: «Я тут. Не хвилюйся. Все добре.»

Бо не кожному котові потрібна компанія.
Декому потрібна людина. Своя. Одна.

У нас є такі, що в шумі жили. Чотири роки.
Їм уже не треба двіжу. Їм треба тиша. Своє крісло. І чай на двох — з одним хвостиком.

Особливо це стосується наших колишніх племінних котиків.
Вони лалдять з усіма — і саме тому цінують той момент, коли не треба «вражати».
Коли можна просто бути. Просто дихати.

І коли ми обираємо, кому кого віддати
це не рулетка, не «цей красивий — цей веселий».
Це — як у добрих сватів. Ми дивимось, і якщо серце каже:
«О! Ці двоє зійдуться, як пазл» — тоді і віддаємо.

Звісно, коли в хаті діти, рух, лего під диваном і сміх зранку — два коти будуть щасливі.

Але бувають моменти…
коли треба тільки один. Єдиний.

Як у тієї жінки, що після смерті чоловіка взяла кошеня.
Назвала його Лео.
І нещодавно написала:
«Я знову сплю. Хтось муркотить поруч. Хтось мене любить.»

І це видно.
По очах.
По фото.
По відео.
У неї — тепло. І в нього — спокій.

Тримати кота на самоті — не виняток. Це — шанс.
Шанс знайти справжню, тиху любов.
Таку, що без галасу. Без зайвого. Просто — є.

І в цьому, якщо чесно, весь сенс, правда ж?